"Моя Україно!"

Перейти на головну сторінку проекту "Моя Україно!"

Кобзарство — унікальне явище не лише української, а й світової культури, коріння якого губиться в історичних глибинах древньої Русі.. Попередниками кобзарів були військові співці-гуслярі, які в часи Київської Русі піднімали бойовий дух ратників, звеличуючи у билинах бойову славу руських князів та їх непереможних дружин. Билини про Іллю Муромця, Олексія Поповича, Микиту Кожум’яку відомі і сьогодні, бо саме на них виховувались наші предки. Незабутні твори Нестора Літописця „Слово о полку Ігоревім” та „Повість времєнних літ” стали взірцем світової класики та науковими посібниками для багатьох істориків.

З плином часу гуслі вдосконалювались та видозмінювались, сприяючи виникненню багатьох інших інструментів, таких як — цимбали, цитра, кобза, бандура, торбан. Поява кобзи та бандури співпадає з виникненням козацтва на Україні. Кобзарі, бандуристи та лірники, наслідуючи звитяжні традиції співців Київської Русі, оспівували героїчну славу Запорізького козацтва, розвиваючи та піднімаючи силу українського пісенного слова. Кобзарство увібрало в себе традиції військових дружин Київської Русі і відіграло велику роль у формуванні українського етносу.Перебираючи струни кобзи, або бандури, народні співці переказували простим неписьменним людям разом із давньоруськими билинами і козацькі думи про героїв козацьких повстань і визвольних війн, повідаючи героїчну і водночас драматичну історію свого народу. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли кобзарські братства, які об’єднували кобзарів та лірників. Українське козацтво з огляду на політичні умови XV—XVIII ст. було змушене постійно провадити проти ворогів бойові дії як наступального, так і оборонного характеру, а кобзарі охоче оспівували походи запорожців, їхній героїзм, самопожертву, хоробрість, відвагу, завзяття, сміливість, військову доблесть і героїчну смерть.

Кобзар — це не жебрак, а воїн

Найулюбленіший музичний інструмент — кобзу — козаки брали з собою у військовий похід і вважали її виготовленою самим Господом Богом та його святими, а до кобзарів ставилися як до посланців Бога на землі. Часто козаки, що мали хист до музики і співу, втративши зір у бою, ставали професіональними кобзарями. Прикладом невимовно трепетного ставлення козака до кобзи є старовинна дума «На смерть козака-бандуриста», в якій вмираючий від татарської шаблі козак звертається до свого найдорожчого супутника:

Гей, кобзо моя,
Дружино моя,
Бандуро моя мальована.
Де ж мені тебе діти,
А чи в чистім степу спалити
І попілець на вітер пустити,
А чи на могилі положити?
А будуть буйні вітри по степу пролітати,
Твої струни зачіпати
І жалібно вигравати.
І будуть козаки подорожні проїжджати
І твій голос зачувати,
І до могили будуть привертати... *

Героїчний епос, щирі духовні пісні, проникливий душевний спів, супроводжуваний власною віртуозною грою, а часом — іскрометний танець — були знаними і шанованими не лише в Україні, а й поза її межами.